Тема заняття: Ф,Достоєвський "Злочин і кара" Біблійні мотиви твору. Поліфонізм твору.
1. Надіслати конспект у Вайбер з виконаним завданням. ( характеристика героїв)
2. Переглянути експерс урок. ( 7 хвилин) Написати особливості стилю Достоєвського ( за матеріалом відео)
https://www.youtube.com/watch?v=m8pEB2GwOxY
3. Записати у зошит:
— Основна таємниця роману не в злочині, а в мотивах злочину, стверджував В. Шкловський. Тому головне питання уроку — питання не про злочин, а про те, чому його вчинено, що штовхнуло героя на цей шлях?
Причини, що спонукали Раскольникова до вбивства
- Зовнішні — ідеї, що вирують у повітрі: погляди революційних демократів, які критикують несправедливість і жорстокість навколишнього світу; ідеї бонапартизму (1865 р. було перекладено російською мовою книгу Наполеона III «Історія Юлія Цезаря» про призначення великої особистості); важка, задушлива атмосфера міста, у якому люди задихаються; тісна кімната, схожа на шафу; знедолені люди (Мармеладови, Дуня, дівчинка на бульварі, жінка-утоплениця).
- Внутрішні — стан Раскольникова (він принижений, задавлений бідністю, страждає за інших, у ньому є прагнення діяти); характер героя — похмурий, замкнутий, самотній, болісно самолюбний і сприйнятливий.
Теорія Раскольникова, її антигуманний сенс
Суть своєї теорії Родіон Раскольников розкриває в розмові зі слідчим Порфирієм Петровичем, коли пояснює «ідею», викладену ним у статті, опублікованій раніше. На його думку, людство поділяється на дві неоднакові частини: «тремтячі створіння» й «ті, хто право має». Нижчий розряд («тремтячі створіння») — це загальна маса, призначення якої бути законослухняними громадянами, таким собі «будівельним матеріалом» історії. Вищий розряд («ті, хто право має») покликаний очолювати й спрямовувати людський загал, нездатний самостійно змінити своє життя. Такі люди руйнують сьогодення в ім’я майбутнього, протистоять консервативній масі, усталеному способу життя, старим традиціям і законам. Раскольников дійшов висновку, що вони перебувають поза межами добра й зла (згодом назву «По той бік добра і зла» обрав для своєї роботи Ф. Ніцше). Людські етичні норми їх не стосуються, тому, на думку Раскольникова, «незвичайна» людина «має право... тобто не офіційне право, а сама має право дозволити своєму сумлінню переступити... через деякі перешкоди, і єдино в тому лише разі, коли виконання її наміру (іноді, може, рятівного для всього людства) цього потребуватиме». Тут страшне слово «убивство» («кров», «смерть») хитро замінено на «гладеньку» й недратівливу формулу «деякі перешкоди», але суті справи це не міняє.
С. Косенков. Ілюстрація до роману Ф. Достоєвського «Злочин і кара».
Середина XX ст.
Зауважимо, що подібна «словесна еквілібристика» застосована далі також щодо «заспокійливо-наукового» слова «відсоток». Ось так і розвінчується ганебна сутність усіх звірячих «теорій», прихована за зручними словечками й формулами на кшталт «переступити... через деякі перешкоди» замість прямого — «убити людину» або «певний відсоток людей мусить іти» замість «хтось повинен загинути». І робить це саме той, чий розум теж отруєний подібною теорією, — Раскольников. Ось як він співчуває горю п’яненької дівчини, яку щойно врятував від зазіхань хтивого незнайомця: «Сердешна дівчинка! Прийде до пам’яті, поплаче, потім мати дізнається... Спочатку ляпасів надає, а потім висіче, боляче і з ганьбою, може й прожене... А не прожене, однаково пронюхають Дар’ї Францівни, і почне швендяти моя дівчинка туди й сюди. А там невдовзі лікарня (і це завжди в тих, які в матерів живуть дуже чесних і потай від них погулюють), ну а далі... а далі знову лікарня... вино... шинки... і ще лікарня... років через два-три каліка, а всього й прожила дев’ятнадцять або вісімнадцять років од сили...» Проте раптом Родіон забуває про співчуття й умить стає циніком: «Тьху! А нехай! Це, кажуть, так і повинно бути. Якийсь відсоток, кажуть, повинен йти щороку... кудись... до чорта, мабуть, щоб інших освіжати і їм не перешкоджати. Відсоток! А чудні, справді, у них ці слівця: вони такі заспокійливі, наукові. Сказано: відсоток, отже, і тривожитись нема чого. От коли б якесь інше слово, ну, тоді... було б, може, не так спокійно... А що, коли й Дунечка якось у відсоток потрапить!Коли не в той, то в інший?..» Отже, будь-яка нелюдська «теорія», застосована до рідної людини (у цьому випадку — до сестри Дуні), перестає бути привабливою, оголює свою звірячу суть. Повертаючись безпосередньо до теорії Раскольникова, зауважимо, що в романі простежується різко негативне ставлення автора не лише до факту злочину, а й до його теорії як філософської побудови. Прикрита красивими фразами про необхідність оновлення життя суспільства (а оновлювачами, за Раскольниковим, є «ті, хто право має»), ця теорія є звірячою й антигуманною за самою своєю суттю. Так, у момент душевного напруження хворий і роздратований розмовою із Сонею Мармеладовою Родіон прохоплюється про справжні мотиви виникнення його теорії: «Воля і влада, а головне влада! Над усіма цими тремтячими створіннями і над усім мурашником!.. От мета! Пам’ятай це! Це моє тобі напутнє слово!» Можливо, хтось скаже, що цю думку висловила хвора людина і вона зробила це назло, але ж усе одно — сказане слово має якусь незбагненну властивість справджуватися.
В. Вільнер. Ілюстрації до роману Ф. Достоєвського «Злочин і кара». 1960-і роки
Теорія Раскольникова має філософські, соціальні та психологічні корені. Почнемо з того, що її основу становлять «незавершені ідеї», які «висіли в повітрі» десь у середині XIX ст., у часи створення роману. В епілозі автор порівнює їх зі страшними вірусами-трихінами, що ведуть людство до самознищення. Хворому Раскольникову «привиджувалося, що весь світ приречений у жертву якійсь страшній, нечуваній і небаченій язві-моровиці. Люди робилися біснуватими й божевільними. Але ніколи, ніколи люди не вважали себе такими розумними і непохитними в істині, як вважали заражені. Ніколи не вважали більш непохитними своїх присудів, сво'іх наукових висновків, своїх моральних переконань і вірувань. Цілі селища, цілі міста й народи заражалися і божеволіли». Так, думка про вбивство старої лихварки заради загального благополуччя, підслухана в трактирній розмові студента з офіцером (а студенти й офіцери — це інтелектуальна частина суспільства), чудово ілюструє теоретичні міркування Родіона й спонукає до дії. Конкретним прикладом «незвичайної людини» Раскольников вважає Наполеона, байдужого до доль і життів інших у прагненні ощасливити Європу свободою. Висновок нашого героя перегукується з принципом «мета виправдовує засоби», який приписується то італійському політикові XVI ст. Макіавеллі, то єзуїтам.
Роман Достоєвського написаний у 1866 p., тож теорію Раскольникова не можна ототожнювати з ідеєю «надлюдини» Ніцше, сформульованою пізніше. Проте вони мають спільну філософську основу і виникли на спільному Грунті — в умонастроях середини XIX ст. У той час у Європі та Росії була відома філософія індивідуалізму А. Шопенгауера Суголосно з філософією раціоналізму (розсудкового, поза- морального бачення реальності), вона породила аморальну «арифметику»: що більше важить — нікчемна злостива бабця чи тисячі добрих справ і благо мільйонів людей? Щось подібне ми вже бачили в романі Стендаля «Червоне і чорне», коли Жульєн Сорель буквально повторює згадану фразу Макіавеллі: «Мета виправдує засоби; якби я був не такою незначною пилинкою, а мав хоч яку-небудь владу, я б наказав повісити трьох, щоб урятувати життя чотирьом». Отже, такі думки існували тоді не лише в Росії, а й у Франції, та й в усій Європі. Проте Достоєвський вважав це неприпустимим, бо відповідь на них одна, християнська: «Не вбий!»
Ad Fontes
...Наполеону потрібне було не завоювання, а власне війна як засіб збудження, як сп'яніння. Кровообіг у Наполеона був неправильним і вкрай уповільненим. Тільки в бою він почував себе добре, пульс його починав битися рівно і з нормальною швидкістю.
«Голос», 1865, 9 квітня, №95
Федора Достоєвського також цікавлять соціально-побутові причини виникнення антигуманної філософії. Смертоносна ідея зароджується в кімнаті, подібній на труну (шафу, комірчину, морську каюту), а не на нормальне людське помешкання. Згадайте, Раскольников одягнений так, що інший «посовістився б вийти» на вулицю, за квартиру не платить і частенько голодує. Сім’я, прагнучи «вивести в люди» Родіона, спочатку загнала себе в кабалу до Свидригайлова, узявши жалування наперед, а потім Дуня заради братового блага готова пожертвувати собою і стати дружиною цинічного, мерзотного ділка Лужина.
Провідним у романі є мотив безвихідності людського існування в нелюдських умовах тогочасного суспільства та проблема пошуку виходу з нього. Говорити про соціальні корені теорії вседозволеності неможливо лише на прикладі долі Раскольникова. Сюжетна лінія сім’ї Мармеладових може бути окремим соціальним романом. А доля Соні Мармеладової — символ страждань усього людства. Голодні діти, смертельно хвора мати, пияцтво батька через відчуття цієї безвихідності — такий сімейний портрет є фактично портретом усієї епохи. Подібні картини піднімають бурю протесту в душі Родіона, який відчуває свою слабкість і неспроможність допомогти навіть своїм найближчим родичам. Звідси й роздратування щодо пропозиції Разуміхіна заробляти на життя уроками або перекладами, і виклик Насті: «За дітей мідяками платять. Що на копійки зробиш, — неохоче казав він далі, мовби відповідаючи на власні думки. — А тобі б зразу весь капітал? — Він зxудовано глянув на неї. — Еге ж, весь капітал, — твердо відповів він, помовчавши».
М. Шемякін. Ескізи до балету «Злочин і кара». 1985, 1964 рр.
Для розуміння соціальних витоків ідеї індивідуалістичного протесту велике значення має образ Петербурга в романі. Достоєвський створив типову картину життя міщанської бідноти й дрібних чиновників. Це й трактири, де люди шукають забуття від тяжкого існування, даремно намагаючись потопити всі негаразди в горілці. Це й брудні вулиці, де панує також і моральний бруд. Це злий і насмішкуватий натовп, який розважається чужим горем і чужою недолугістю (пригадаймо сон Раскольникова про те, як Миколка забив свою кобилку). Це й жахливі злидні, постійна залежність від лихваря, такого собі російського Гобсека. Похмурі бідняцькі райони ще жахливіше сприймаються на тлі розкоші Невського проспекту. Такий Петербург є благодатним і нібито старанно підготовленим грунтом для проростання думок, подібних до теорії Раскольникова, особливо в середовищі мислячих людей, тих, хто здатний відчувати не лише своє, а й загальне горе (див. далі «Петербург Достоєвського»).
Немає коментарів:
Дописати коментар