Тема заняття: Микола Вороний. «Блакитна Панна», «Інфанта» . Коротко про життя і творчість, багатогранну діяльність митця.
1. Ознайомитися, доповнити свій конспект.
М. Вороний – ідеолог модернізації
української літератури. Естетична програма митця, націленість на модерністські
течії в новій літературі. Його творчість – перша декларація ідей і форм
символізму.
Публікувався в періодичних виданнях «Зоря», «Літературно-науковий вістник», «Засів», «Дзвін», «Сяйво», «Рада», в антологіях, збірниках, декламаторах початку ХХ століття: «Акорди», «Українська муза», в альманахах «Складка», «За красою», «Дубове листя», «На вічну пам’ять Котляревському», «Багаття» та ін. У 1901 в «Літературно-науковому вістнику» опублікував відкритий лист програмного характеру, де закликав письменників до участі в альманасі, «який змістом і формою міг би хоч трохи наблизитись до нових течій і напрямів сучасних літератур». У виданому ним альманасі «З-над хмар і долин» (Одеса, 1903) поряд з модерними поезіями були представлені твори поетів, що гостро виступали проти декадансу, «чистого мистецтва» та інших течій у літературі й мистецтві,— І. Франка, П. Грабовського, Лесі Українки, М. Старицького, В. Самійленка та ін.
Перша збірка Вороного «Ліричні поезії» вийшла 1911 р. у Києві (важкий період для письменника: розлучення з дружиною, яку любив протягом усього життя). Вірші були сповнені музикальності, свіжості образів. У наступній збірці «В сяйві мрій» (1913) Вороний іде шляхом певної естетизації, самозамилування ліричного героя. Поезія Вороного дедалі глибшає змістом, порушує загальносвітові теми, філософські питання («Мандрівні елегії»). Він одним із перших уводить у лірику тему міста, переймає ряд традиційних мотивів європейської поезії, де протиставляється поетична одухотвореність і буденність, утверджує нестримне прагнення людини до краси, світла, осягнення космосу («Ікар», «Сонячні хвилини»), розкриває трагізм духовної самотності (цикл «Осокори»). Орієнтована передусім на читача, вихованого на кращих зразках світової літератури, поезія Вороного була, за висловом О. І. Білецького, «явищем високої художньої цінності».
Творчість Вороного знаменує розрив з народницькою традицією, їй притаманна різноманітність метричних форм і строфічних побудов. Тяжіння до модернізму не перешкоджало Вороному писати твори, пройняті щирою__ любов’ю до народу, шаною до його кращих синів («Краю мій рідний», «Горами, горами», «Привид», вірші, присвячені Т. Шевченкові, І. Франкові, М. Лисенкові). Водночас створює поезії, у яких висміює національну обмеженість, псевдопатріотизм, його антигуманістичну, аморальну сутність («Мерці», «Молодий патріот», «Старим патріотам»). Вороному належить ряд мистецтвознавчих («Пензлем і пером») і театрознавчих розвідок («Театральне мистецтво й український театр», 1912; «Театр і драма», 1913, у якій виступає прихильником системи Станіславського; «Михайло Щепкін», 1913; «Український театр у Києві», 1914; «Режисер», 1925; «Драматична примадонна», 1924 — про сценічну творчість відомої актриси Л. Ліницької). Вороний — автор ряду літературознавчих статей, театральних рецензій. У спадщині Вороного значне місце посідають переклади й переспіви з інших літератур. На початку тридцятих років митця судили, вирок — трирічне заслання до Казахстану. Вирок було замінено забороною проживати в Україні. Син Марко прагне добитися помилування, але його звинуватили в націоналізмі, заарештували й відправили на Соловки.
С. Єфремов про М. Вороного сказав: «Зразок поета-естета, що найбільше кохається у формі поезії,— жрець краси, пурист художнього слова. «Яка краса! Усе життя в акорди перелить, з високих дум і почуття нове життя творить!» — міг би сказати й про себе поет, якщо акордом вважати музику вірша». Найхарактерніша ознака віршів М. Вороного — музикальність. Він починав творити не стільки від словесного образу, як од музики. Для поета краса — богиня, «натхненна чарівниця», якій він ладен ставити храми і все віддати за красу. (Акцентуація уваги на епіграфі уроку.) Поетичні твори Вороного легкі, чисті, музикальні. Автор — співець ідеалів, тих недосяжних високостей, яких прагне душа людська, і разом співець серця, розбитого коханням.
Патріотична лірика Вороного — яскравий художній документ часу революційних перетворень: у ній акумульовано прагнення кращих синів нації збудувати свою державу.
Символізм (від гр.— знак) — літературний напрям, що сформувався у французькій літературі 70-х років XIXст., а пізніше увійшов і в інші європейські літератури. На думку теоретиків і практиків цього напряму (Артюр Рембо, Поль Верлен, Стефан Малларме), художня творчість має передавати за зовнішнім зображенням і його приховану внутрішню суть. Літературний твір може передати спілкування людей не стільки через слова, як через діалог їхніх душ.
В українській літературі символізм представляє творчість Миколи Вороного, Олександра Олеся, раннього Павла Тичини. Ці поети наблизили вірші до музики, виявили високу культуру художнього слова, їхні твори особливо збагатили українську інтимно-особистісну лірику, піднесли її на рівень світових зразків.
«Особливості поетичного стилю М. Вороного».
• Найхарактерніша риса поезій — музикальність.
• Звернення до різноманітних віршових розмірів.
• Різноманітна строфічна будова (двовірш, терцети, пяти- і шес-
тирядкова строфи).
• Багатство, краса, чистота мови.
• Використання образів-символів.
Вороний став ідеологом модернізації українського письменства. Готуючи 1901 р. альманах «З-над хмар і долин»,він опублікував в авторитетному львівському часописі «Літературно-науковий вісник» відкритого листа до колег із проханням подавати до планованого альманаху свої твори, але з новими підходами.
Микола Вороний (уривок зі згаданого листа): «Маючи на меті укласти та видати... русько-український альманах, який би змістом і виглядом бодай почасти міг наблизитися до новіших течій та напрямів у сучасних європейських літературах... звертаюсь... з уклінним проханням... прилучитися до спільної праці й пером своїм спричинитись до осягнення згаданої цілі... Усуваючи набік різні заспівні тенденції та вимушені моралі, бажалося б творів, де було б хоча трошки філософії, де хоч би клаптик яснів того блакитного неба, що від віків манить нас своєю неосяжною красою.
Вороний уважав неприйнятними для свого альманаху примітивні побутово-етнографічні та натуралістичні, спрощено тенденційні твори. Він закликав писати інакше, «по-сучасному», оновлювати літературу, виходячи насамперед із суто художніх вимог і завдань.
Робота над змістом поезії «Блакитна панна»
Поезія «Блакитна панна» — взірець пейзажної лірики. Поет М. Вороний оспівав весну як блакитну панну. Поряд зі звичними, традиційними у фольклорі та в літературі засобами виразності (весна запашна, чарівна, у прозорих шатах, у серпанках) автор використовує біблійну урочисту лексику («Осанна!»), метафори («в душі моїй, в сяйві мрій в’ються хмелем арабески»), мистецькі терміни (арабески, фрески, гротески). І це надає творові неповторне інтелектуально-мистецьке естетичне забарвлення.
(Аналізується з точки зору стильових течій.)
Символізм | Неоромантизм | Реалізм |
Весна — символ пробудження, молодості, кохання. Легкість, витонченість форми. Не зовсім зрозумілі, туманні асоціації | «Емблематичність» весна — панна (дівчина красна). Зв’язок із фольклором (постійні епітети, поетичний паралелізм). Пісенність | Краса весни як явища природи; піднесення душі під впливом краси природи. Єдність краси природи і мистецтва |
Пояснення значення слів:
Осанна — уславлення кого-, чого-небудь; слава, хвала.
Гроте́ск — тут ужито не на позначення одного із засобів творення сатири, а в значенні «художня образність, що відкрито й свідомо створює неприродний, химерний, дивний світ».
Блава́т — волошка; шовкова тканина блакитного кольору.
Арабе́ска — вид орнаменту з геометричних фігур, стилізованого листя, квітів, то поширився в Європі під впливом арабського мистецтва.
Каме́я — виріб із каменю або черепашки, що має художнє рельєфне різьблення.
Фре́ска — картина, написана водяними фарбами по свіжій вогкій штукатурці.
Робота над змістом поезії «Інфанта»
Вірш «Інфанта» — зразок інтимної лірики поета. У ньому М. Вороний розмірковує над враженням, яке справила на нього старовинна картина під такою ж назвою. Твір починається романтичною пейзажною картиною, у якій багато авторських неологізмів, створених його поетичною уявою («проміннострунними», «мрійнотканому», «вогнелунними»). З чуттям «побожної хвали» ліричний герой оспівує жіночу красу, що, виринувши із глибини століть, залишилася вічною й нетлінною.
А світ продовжує жити, у ньому є завжди «два мечі» — добро та зло, і це слід сприймати як належне. Червоний колір полотна нагадав поетові червоні заграви революції. Образи-символи — Революція, червона заграва, меч — повернення до реалій часу, передчуття біди.
Отже, у центрі вірша — узагальнено-ідеалізований жіночий образ. Він є сюжетним стрижнем. Згадка про революцію в цьому випадку — данина естетиці доби соціальних перетворень, ускладнена метафора. Інфантами називали в Іспанії і Португалії неповнолітніх принцес.
СКРІН КОНСПЕКТУ НАДІСЛАТИ ДО КІНЦЯ ДНЯ 29 березня 2022!!!!!!!!!!!!!!!!!!!
Немає коментарів:
Дописати коментар