Галина Пагутяк (новели "Ранок без вечора", "Потрапити в сад",«Косар»), ( один твір за вибором викладача): узагальнююча картина сучасного світу в новелах.
1. Прочитати матеріал лекції. Прочитати новелу, написати конспект і аналіз твору.
Галина Василівна Москалець, відома під творчим псевдонімом Галина Пагутяк, – українська письменниця. Лауреатка Шевченківської премії з літератури (2010) – народилася 26 липня 1958 року в селі Залокоть Дрогобицького району Львівської області у сім'ї вчителів.
Згодом родина переїхала в село Уріж. Галина була наймолодшою із трьох доньок, часто гуляла біля річки Бистриці, любила ходити лісом. А ще більше – слухати містичні розповіді старших. Була вона дуже завзята і допитлива: завжди брала із бібліотеки книги, читала художні твори, навіть самостійно вчила іноземні мови, користуючись словниками та розмовниками.
Галина дуже хотіла стати археологом, але для цього треба було мати партійний квиток. Після невдалої спроби поступити на філософський факультет почала писати повість - спогади про 10-ий клас. Вислала твір у Київ в Спілку письменників і отримала запрошення на всеукраїнську нараду молодих авторів. Там їй запропонували публікацію твору, при умові його скорочення вдвічі. Вона не погодилась.
У 18 років узимку втекла з дому до Одеси, у заклад, де готували штукатурів-плиточників. Працювала на Бориславському фарфоровому заводі, інколи доводилось стояти біля конвеєра кілька змін. У цей складний час починає писати повість «Діти».
За рік вступає до Львівського національного університету. Закінчила українську філологію Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка. Працювала у школі, у Дрогобицькому краєзнавчому музеї, приватній школі, Львівській картинній галереї. Член Національної спілки письменників України.
Перші книги Галина Пагутяк видала ще в часи Радянського Союзу. Була дуже наполеглива і завжди йшла проти волі видавців, не боялася при цьому критикувати радянські звичаї. Тим не менш, книга «Господар» (1986), що друкувалася у київському видавництві «Радянський письменник», вийшла у світ з фантастичним і для сьогоднішньої України тиражем в 65 тисяч примірників.
Пишучи свої твори, нерідко відходила від загальноприйнятих канонів прози, через що навіть в незалежній Україні мала проблеми з видавцями. Написала і кілька дитячих книг.
Останнім часом більшість своїх книг видає у львівському видавництві «Піраміда» у серії «Приватна колекція».
Живе та працює у Львові.
Інститут літератури подавав заявку письменниці на здобуття премії тричі. Перші два рази виявились неуспшними. За словами Галини Пагутяк, це дуже велика приємність для неї, адже зазвичай інститут подає заявки літературознавців.
У 2010 стало відомо, що за книгу прози «Слуга з Добромиля» письменниця удостоїлася Шевченківської премії в галузі літератури.
У 2012 перевидала цей роман у «Піраміді», бо старий наклад давно розійшовся.
Письменниця зізналася, що після роману «Магнат» (2014), що вийшов у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», не планувала писати великих речей і зайнятися редагуванням чужих текстів. Фактично - відійти від письменницької справи, покинути велику літературу. Наступні два роки виходять невелика повість, книга для дітей, перевидання старих книг та 2 томи майбутнього десятикнижжя письменниці.
Та вже в 2016 Галина Пагутяк презентує роман «Гіркі землі» про важку долю галицької Каліфорнії - Борислава та його жителів, половина з яких вже виїхала на заробітки в пошуках кращої долі. В однойменну книгу окрім роману входять ще чотири оповідання. На презентації «Гірких земель» в Дрогобичі письменниця зізналася, що пише нову книгу.
Твори:
«Діти» (1982), «Господар» (1986), «Потрапити в сад» (1989), «Гірчичне зерно» (1990), «Записки білого пташка» (1999), «Писар Східних Воріт Притулку» (2003), «Захід сонця в Урожі» (2003), «Королівство» (2005), «Втеча звірів або Новий Бестіарій» (2006), «Слуга з Добромиля» (2006), «Книгоноші з Королівства» (2007), «Лялечка і Мацько» (2008), «Мій Близький і Далекий Схід» (2009), «Урізька готика» (2009), «Потонулі в снігах» (2010), «Зачаровані музиканти» (2010), «Писар Східних Воріт Притулку. Писар Західних Воріт Притулку» (2011), «Сни Юлії і Германа» (2011), «Уріж та його духи» (2012), «Кожен день інший» (2013), «Сентиментальні мандрівки Галичиною» (2014), «Магнат» (2014), «Новий рік у Стамбулі» (2015), «У кожного є бабуся» (2015), «Пан у чорному костюмі з блискучими ґудзиками» (2016), «Гіркі землі» (2016).
ПОГЛЯД НА ТВОРЧІСТЬ
Давно уже ніхто з жінок в українській літературі так не заворожував читача своєю міфо-поетичною прозою, як це робить Галина Пагутяк. Вона ввійшла в літературу рано, двадцятитрирічною дівчиною, ввійшла стрімко і сміливо. Дебютувала великими творами, і в кожному була іншою. Згодом Галина подивувала своїх прихильників філігранною малою прозою. У своїх новелах в декількох рядках, в одному абзаці, вона творить надзвичайної сили й яскравості образи.
Галині Пагутяк властиві фантастично-символічна манера письма, прорив до "вигаданого світу", потяг до містики та безнастанних пошуків спасіння людської душі у жорстокому світі. Письменниця постійно прагне зазирнути і за межу людської свідомості та осмислювати пограничний стан людського буття. Недомовленість у багатьох її творах дає великий простір читацькій фантазії, спонукає до співтворчості, робить образи багатовимірними, врешті, несе в собі шарм таємничості й незбагненності.
Вона тонко й глибоко відтворює і національну автентичність.
Багато її творів сповнені великою тугою за Садом, якого не можна віднайти і який став її мрією за втраченим щастям, а земля - колами пекла.
Читаючи її новели, повісті та романи, не можу позбутися відчуття, що більшість з них створена у підсвідомому стані; здається, наче вони самі написали себе й самі поставили останню крапку.
У романі "Смітник Господа нашого" авторка хоче втекти від жорстокого і до того ж конкретно означеного світу у свої сни, бо лише там їй легко і затишно живеться. У снах знаходить і своє щастя, якого бракує у реальному житті. Хоча часто видається, що у Галини Пагутяк взагалі розмита межа між реальним світом і сном. Вони у неї злилися, і у цьому реально-нереальному світі блукає вона з відчуттям, що всі ми покинуті Творцем на смітнику.
Останніми роками помітніший в її прозі і вплив літератури Сходу, зокрема японської. Так, роман "Книга снів і пробуджень" написаний у жанрі дзуйхіцу, традиційному для японської літератури.
Г. Пагутяк — не тільки письменниця, вона мислителька, яка постійно звертається до християнства як джерела не так літературності, як сенсу. Вона не прагне розважати читача. Вона хоче застерегти його від нього ж самого.
Г. Пагутяк зізнається: усі її книги народжені снами, отже, є підстави вважати її стиль сюрреалістичним.
Книжки Г. Пагутяк переважно гіркі, проте й у неї буває дім на сонячному острові посеред ріки у глухому поліському селі, де людина начебто почувається в безпеці. Ця безпека позірна, вона нагадує затишшя перед бурею: люди спинилися над прірвою й вдивляються в тумани невідомості. Авторка взялася за перо, щоб описати все, що відбувається й відбудеться з нею самою, а також із усіма нами.
ПРОЗА ГАЛИНИ ПАГУТЯК
Сонце пробивається крізь зелені штори, будить дівчинку. Літо. Щиро, від усієї душі кукурікає півень. Чорніють від ягід кущі смородини, падає стигла малина, вишні аж бризкають соком.
Качата стовпилися біля миски з кукурудзяною кашею. Мала п'є молоко, а бабуся загадує роботу: нарвати кропу, перебрати, почистити цибулю, принести дров.
У хаті холодно й темно, й дівчинка думає, як би швидше втекти з неї. Бабуся свариться, що онука йде нечесана, говорить, що дівчата з такою шалапутною й гратися не захочуть. Мала відповідає, що це вона з ними бавитися не хоче, й вискакує з хати.
На небі — одна тільки хмарка. Дощу, скоріш за все, не буде. У сестрину торбину дівчинка кладе хліб для качат, шматок собі зі смальцем та зеленою цибулею. Натягає на голову капелюха. Добре було б ще й каченят посадити в кошик та перенести через дорогу, бо там раз за разом машини.
Найкраще, коли каченята бовкнуть у воду, замахають лапками, закрутять хвостиками. Коли захочуть, самі можуть вибратися на берег.
Дівчинка ставить ноги у воду. По мосту їдуть машини, неподалік бульдозер риє яму. Сонце піднялося високо. Стара баба Орина пасе свою корову. Коли що, можна б їй і допомогти. Дівчинка береться шукати в прозорій воді гарні камінці. У неї їх уже ціла коробка вдома. Качата вилізли на берег, а мала попросилася в них піти погуляти берегом. Йшла берегом, обминаючи засохлі будяки, зривала звіробій.
Сонце почало припікати. Дівчинка пішла купатися, і течія зносила її на мілке. Вода гралася з нею, вилазити не хотілося. Сиділа, поки не змерзла. Проковтнула, як голодне звіря, свій обід, надробила каченятам їхні півхліба, не втерпіла, щоб і собі не відламати шматочок. Треба сидіти, поки баба Орина знову не прижене корову з обіду.
Потім приїде мама з роботи й привезе малій її улюблене морозиво, А тоді вони з мамою будуть обривати смородину і перетирати її з цукром, далі повечеряють і всією родиною дивитимуться телевізор. І так аж до смерті. Вона сама не знала, як спало на думку їй це слово, і злякалася.
Озирнулася — ніде нікого. Слово ніяк від неї не відчеплювалося. Хоч би хтось прийшов та заговорив до неї!
Бабця казала, що в таку пору з річки піднімаються утопленики. Мовби на власні очі бачила, як дитина йшла поверх води й кликала маму.
Мала залізла в кущі, відвернулась від річки, затулила вушка і застигла німою грудочкою, ніби загублене мамою пташеня.
За її спиною поверх води йшли діти, жінки й чоловіки. То був їхній час, їхнє свято: сліпучого полудня пройти, наче по суші, тією річкою, що забрала їхні тіла під час повені.
Дівчинка відчула, що вони вже пройшли. Серце її застукало рівніше, а мостом проїхала машина.
КОМЕНТАР
У новелі Г. Пагутяк «Ранок без вечора» змальовані почуття дитини, яка раптом відкрила для себе страшне й незбагненне слово. До цього вона жила, допомагала бабусі й мамі, мала свої нехитрі розваги та радощі. Думала, що так буде вічно, що завжди буде ранок, а вечір ніколи не настане. Відкриття злякало її, змусило пригадати страшні історії, які бабуся розповідала про утоплеників. Тільки рух машини по мосту прогнав жахливі видіння.
Кажуть, що діти щасливі, поки думають, що вони безсмертні. Нікому не вдавалося ще відмінити одвічні закони природи, тому треба, мабуть, цінувати кожну хвилинку, вміти радіти життю — найвищій цінності, яка є в людини.
Звичні, буденні епізоди перемежовуються у творі з відточеною, прихованою грою уяви, фантазії, як модерністичне розгортання наскрізної метафори.
Немає коментарів:
Дописати коментар